ПЕРЕКЛАД І МІЖЛІТЕРАТУРНА ІНТЕРФЕРЕНЦІЯ
Сучасний
світ налаштований на взаємообмін інформацією. Людство намагається спрямувати
свій розвиток у єдине могутнє русло та не займатися «створенням велосипеду».
Особливо охоче країни воліють продемонструвати свої надбання в сфері
мистецькій, тим паче, що музика й малярство є мистецтвами в цьому плані
універсальними, тобто міжнаціональними, такими, що безпосередньо впливають на
почуття людини.
Література
займає особливе місце серед інших видів мистецтв. Переклад посідає особливе
місце у літературному процесі. Кожен вид літератури послуговується певним видом
перекладу. Зокрема, художня література послуговується художнім перекладом.
Художній переклад – один з найнаглядніших проявів міжлітературної (а значить
певним чином міжкультурної) взаємодії. Фактично, переклад є основною частиною
національно-літературного процесу, оскільки виступає посередником між
літературами, без нього неможливо було б говорити про міжлітературний процес у
всій його повноті. Художній переклад – особливий вид перекладу, оскільки він є
не точна передача змісту, а «відображення думок і почуттів автора прозового або
поетичного першотвору за допомогою іншої мови, перевтілення його образів у
матеріал іншої мови» 1, 3]. Художній переклад має справу не з комунікативною
функцією мови, а з її естетичною функцією, оскільки слово виступає як
«першоелемент» літератури. Це вимагає від перекладача особливої ретельності та
ерудованості. У художньому творі відображаються не лише певні події, а й
естетичні, філософські погляди його автора, які або становлять струнку систему,
або – суміш уламків різних теорій. Перекладач повинен мати якщо не ґрунтовні,
то принаймні достатні для перекладу знання в області філософії, естетики,
етнографії (оскільки в деяких творах замальовуються деталі побуту героїв),
географії, ботаніки, мореплавства, астрономії, історії мистецтв та ін.
Одна з
проблем художнього перекладу – співвідношення контексту автора і контексту
перекладача. У художньому перекладі контекст останнього дуже наближається до
контексту першого. Критерієм співпадання, або, навпаки, розходження обох
контекстів є міра співвідношення даних дійсності і даних, взятих з літератури.
Письменник іде від дійсності та свого сприйняття її до закріпленого словами
образу. Іншими словами, якщо переважають дані дійсності, то йдеться про
авторську діяльність. Перекладач іде від існуючого тексту і відтворюваної в
уяві дійсності через її «вторинне», «наведене» сприйняття до нового образного
втілення, закріпленого в тексті перекладу Тобто, якщо переважають дані
літературного походження, то йдеться про контекст перекладача. Таким чином,
художній переклад обумовлений не лише об’єктивними факторами
(конкретно-історичним літературним каноном, нормативним ужитком), але й
суб’єктивними (поетикою перекладача). Жоден переклад не може бути абсолютно
точним, оскільки сама мовна система приймаючої літератури за своїми
об’єктивними даними не може досконало передати зміст оригіналу, що неминуче
призводить до втрати певного об’єму інформації. Як вважає відомий
літературознавець Д. Дюришин, тут також замішана особистість перекладача,
який при перекодуванні тексту обов’язково випустить щось зі змісту, а також
його схильність продемонструвати чи не продемонструвати усі особливості
оригіналу [2, 189].
Художній
твір повинен перекладатися «не від звуку до звуку, не від слова до слова, не
від фрази до фрази, а від ланки ідейно-образної структури оригіналу до
відповідної ланки перекладу» [3, 260]. В поетичному перекладі чіткіше
відображається ця перекладацька концепція. Спроба відтворити у поетичному творі
усі конструктивні елементи неодмінно призведе до втрати гармонії твору, отже
необхідно визначити які елементи в даному творі є головними і відтворити їх з
усією можливою точністю, не звертаючи, або звертаючи неістотну увагу на інші.
В певних
літературних ситуаціях активізується творча функція перекладу. Це відбувається
в умовах тісної літературної спільності, яку утворюють дві чи кілька літератур,
і в рамках якої функціонує частковий чи повний білінгвізм чи полілінгвізм,
підсилений певною мірою білітературності чи полілітературності. Це стосується
російської, української та білоруської, чеської та словацької, сербської та
хорватської літератур. В таких умовах відбувається активізація партнерського
ставлення перекладача до оригіналу, обумовлена прагненням до актуалізації
художніх цінностей оригіналу в історико-літературній системі приймаючої літератури.
Інформаційна функція відступає на другий план, а перше місце займає двомірна,
подвійна, тобто вища, збагачена рецепція оригіналу [2, 203].
Оригінальний
твір і його переклад сприймаються як два різні твори. Таке сприйняття
виливається у двомовні видання, які дають читачам можливість якнайповніше
порівняти оригінал і переклад, прослідкувати, а можливо й проаналізувати,
роботу перекладача, оцінити цю роботу з позицій точності і вірності,
прослідкувати художні прийоми і засоби, якими подібні чи відрізняються оригінал
і переклад. Звичайно, такі видання розраховані на двомовного читача й
пропонують останньому зайняти партнерську чи навіть певною мірою творчу позицію
по відношенню до оригіналу та його автора.
Переклад
також може мати двоїсту літературну приналежність, як це можна спостерігати в
слов’янській міжлітературній спільності, зокрема в міжлітературній спільності
східних слов’ян, серед літератур народів колишнього СРСР, а також в спільності
літератур Британських островів, та деяких інших. У всіх цих випадках існують
об’єктивні передумови для того, щоб переклад деяких творів функціонував у двох
чи кількох національних літературних системах і набув, таким чином, статус
двоїстої чи множинної літературної приналежності. Втім, двоїста приналежність
перекладу – явище не дуже розповсюджене.
Переклад як
літературне явище має багатовікову історію, багато літературознавців та
письменників висловлювали свої з приводу перекладу. Але сучасне
перекладознавство як самостійна наукова дисципліна сформувалося в основному у другій
половині ХХ століття. Післявоєнне розширення міжнародних контактів у всіх
сферах людського спілкування викликало зростання потреб у перекладах та
перекладачах, стало значним стимулом і для росту теоретичних досліджень на цю
тему. Сучасний стан перекладознавства характеризується великим різноманіттям
теоретичних концепцій і методів дослідження [4,198].
Література
1.
Коптілов В. Першотвір і переклад / Коптілов В. − К. : Наука,
1972. – 210 с.
2.
Лановик М. Теорія відносності художнього перекладу: літературознавчі
проекції / Лановик М. – Тернопіль : Редакційно-видавничий відділ
ТНПУ, 2006. – 470 с.
3.
Дюришин Д. Художественный перевод в межлитературном процессе /
Дюришин Д. // Проблемы особых межлитературных общностей. (Под общей
редакцией Д. Дюришина) − М. : Наука, 1993. – 438 с.
4.
Коптилов В. И вширь и вглубь / Коптилов В. // Мастерство
перевода. − М. : Просвещение, 1973. – 260 с.
5.
Комиссаров В. Н. Общая теория перевода / Комиссаров В. Н.
− М. : 1999. – 496 с.
Комментариев нет:
Отправить комментарий