М. С. Смирнова м. Маріуполь (Загальне мовознавство)

КОНТРАРНІСТЬ ФІДЕЇСТИЧНОЇ, МАНІПУЛЯТИВНОЇ ТА ПЕРСУАСИВНОЇ СТРАТЕГІЙ РЕЛІГІЙНОГО ДИСКУРСУ

У ході аналізу загальних та спеціальних стратегій дослідник може змоделювати глобальну стратегію — яку розуміємо як макростратегію усього дискурсу, конвенційну стратегію, основну інтенціональну лінію мовця, якій підпорядковуються загальні та спеціальні стратегії. Глобальною стратегією православної проповіді нами було визначено фідеїстичну стратегію.

Метою данного дослідження є проведення чіткого розмежування між фідеїстичною, маніпулятивною та персуасивною стратегіями релігійного дискурсу та пояснення, чому саме нами обрано фідеїстичну стратегію як домінантну для православної проповіді.

В основі дискурсивної стратегії проповідника полягає комунікативна мета, сформована певними мотивами, пов'язаними зі світоглядними установками і конкретним завданнями, розв’язати які, проповідник намагається під час проповіді. Мовний жанр православної проповіді допускає реалізацію великої кількості різнопланових задач, які підпорядковані загальній глобальній стратегії проповідника. Однак надзавданням будь-якої стратегії є формування (часткове або повне коригування) світоглядної картини світу реципієнта, і дискурсивна стратегія проповідника не є виключенням з цього правила. Релігійний дискурс, перш за все – це дискурс віри (лат. fides), яка домінує над раціональним знанням і при цьому не виключає, а, навпаки, допускає знання-одкровення, в сфері релігійної дискурсивної практики віра як глобальна світоглядна категорія виступає найвищою інтерсуб’єктною цінністю.

Християнська наративна традиція є системою, головна мета якої - мультиплікація певної релігійної інформації, трансляція християнських релігійних цінностей. Комунікативна природа християнського наративу має специфічні фідєїстичі риси: вона містить знаки (слова, словесні формули, вирази, послідовність висловлювань тощо), яким в комунікації приписуються трансцендентні властивості, адже фідєїстична комунікація протистоїть земному, «міжлюдському» спілкуванню. Стереотипність текстових форм, жанрових структур, мовних кліше є специфічною ознакою християнської наративної традиції, тому християнська релігійна комунікація є системою зі стійким канонізованим типом кодування, але вона не автоматизує свою мову і процес спілкування за рахунок наявності специфічних структурних механізмів, які забезпечують «деавтоматизації» тексту свідомості віруючих. І. М. Богачевска наголошує, що принциповим для розуміння специфіки канонічних текстів є те, що вони входять в більш широкий клас повідомлень, в яких інформація зберігається не в тексті і з нього відповідно виходить адресатом, а знаходиться поза текстом, але вимагає наявності головного тексту - одкровення, як обов'язкової умови своєї появи [1, 119]. У православній релігійній комунікації ззовні виходить лише певна частина інформації, яка грає роль збудника, який викликає зростання інформації у свідомості одержувача. Це самозростання інформації призводить до того, що аморфне у свідомості одержувача стає структурно організованим і означає, що адресат грає набагато активнішу роль, ніж у випадку простої передачі певного обсягу відомостей (на відміну від персуасивної стратегії). Так відбувається приріст інформації під час передачі канонічних текстів, інформаційний зміст яких в християнстві завідомо передбачений. Міжособистісна, спеціальна і масова комунікації в релігійній сфері характеризують лише один пласт релігійної комунікації - людське спілкування в релігійній сфері. Набагато більш значима так звана «вертикальна» площину релігійної комунікації, а саме – індивідуальне спілкування з Богом, тобто молитва, роз’яснення цього і є задачею проповідника, тобто приведення людини не до себе, не до структури, не до теоретичних знань, а до живої віри. 

Виходячи з цього, необхідно наголосити на відмінності православного дискурсу від низки інших видів релігійного та політичного дискурсу, де домінуючими стратегіями виступають у більшості випадків маніпуляція та персуасивність. Так, маніпулятивна стратегія – орієнтується на бездоганне знання та врахування психологічних станів об'єкту впливу, вміння непомітно і спритно змінити думку людини, домогтися від неї потрібних маніпуляторові дій. Важливою ознакою маніпулятивної стратегії впливу є ставлення до людей, свідомістю яких маніпулюють, не як до особистостей, суб'єктів спілкування, а як до об'єктів, свого роду речей [4, 243]. Наприклад, спираючись на лінгвістичний аналіз текстів книги «Чому насправді вчить Біблія?» релігійної організації «Свідків Єгови», який проводила Л. М. Попкова [3, 22], можна говорити про те, що перед нами маніпулятивний текст, який виявляє змішання істинних і хибних тверджень (методом некоректного перекладу канонічних текстів), що занурює читача в світ ілюзій і викликає неприязнь до людей іншої віри (напр. «Всюди ведуться війни та панує злочинність. Люди страждають з вини нечествих політиків і лицемірних релігійних діячів» (с. 32), «…але багато священиків брехливо стверджують, що можуть допомогти померлим. Віруючі платять їм гроші, думаючи, що їхні близькі і справді отримають таку допомогу. Однак знання істини захищає нас від подібної брехні» (с. 64)» тощо).

Персуасивна стратегія – це обґрунтоване упровадження у свідомість особистості логіки механізму продуктивних дій та поведінки. На відміну від навіювання, переконання передбачає активну участь суб'єкту у процесі впливу, йому пропонується ряд доводів, котрі йому потрібно усвідомити, а після цього сприйняти або відхилити [4, 231]. За допомогою переконання можна досягнути перебудови змісту свідомості, мотивів діяльності, сформувати потрібні бажання та мотиви, що змінять напрямок діяльності на потрібний (напр. «Існує категорія ігор, які були заборонені вже і при Пророці Мухаммаді – це нарди. Деякі вчені відносять сюди і шахи. Якщо врахувати, що нарди – порожня гра, яка будується на удачі, то шахи – вимагають від людини послідовного мислення, розрахунку, що розвиває гнучкість розуму і логіку» [2, 155]).

Звичайно, переконання та аргументація як тактики використовуються у православному дискурсі, тим не менш, їх роль не є провідною, бо задачею проповідника є не логічна побудова доказів, а приведення людини до віри, саме тому глобальною стратегію православної проповіді нами обрано саме фідеїстичну, а не персуасивну та маніпулятивну, що має місце в політичному дискурсі, дискурсах певних релігійних організацій на ряду з фасцинаційними стратегіями, що характерні для харизматичного дискурсу.

Дослідження такого зразку вважаємо доволі перспективними, зокрема їх актуальність виявляється при лінгвістичному аналізі зразків віровчень релігійних організацій на судових слуханнях за для заборони чи дозволу їх функціонування у суспільстві, чим займається спеціалізована дисципліна лінгвокриміналістика.

Література

1. Богачевская И. В. Религиозный дискурс как объект философско-религиоведческой рефлексии / И. В. Богачевская // Культура народов Причерноморья. — 2006. — № 79. — С. 119-121.

2. Кардави Ю. Дозволенное и запретное в исламе / Кардави Ю. — М. : Андалус, 2004. — С. 155.

3. Попкова Л. М. Речевая манипуляция с использованием авторитетного источника / Попкова Л. М.  — Псков : ПГУ, 2012. — С. 22.

4. Психологія : [навч. посіб. / наук. ред. О. В. Винославська]. — Київ, фірма „ІНКОС”, 2005. — 352 с.