КОМУНІКАТИВНІ СТРАТЕГІЇ ТАКТИКИ САМОПРЕЗЕНТАЦІЇ У
ПОЛІТИЧНОМУ ДИСКУРСІ
Поняття мовної особистості імпліцитно було представлене у працях
Г. Штейнталя (1964), В.
Вундта (1889), О. Потебні (1991), О. Шахматова (1941), а відповідний
термін
був уведений В. Виноградовим. Розробка проблеми мовної особистості
належить О.М. Леонтьеву (1977) , Ю. Караулову (1987), Г. Богіну (1986), Д. Леонтьеву (1975), А. Пузирьову (2002) та іншим. З
позиції лінгвістики особистість розглядається дослідниками як мовна,
розуміється у якості сукупності здібностей і характеристик людини, які
детермінують створення і відтворення нею мовних (текстів), що різняться а)
ступенем структурно-мовної складності, б) точністю і детальністю відображення
дійсності, в) певною цільовою спрямованістю [2, 3].
Політичний дискурс виступає інструментом змагання за владу
антагоністичних сил та інтересів. На основі виокремлення владного компоненту
політичний дискурс трактується як інституційно організована і тематично
сфокусована послідовність висловлювань, що здійснюється в конкретних історичних
і соціальних рамках, рецепція яких здатна підтримувати та регулювати стосунки
домінування та підкорення в суспільстві [4]. Усі комунікативні стратегії, що
функціонують у межах політичного дискурсу, служать єдиній меті – боротьбі за
владу. Не дивлячись на актуальність терміна «стратегія», в лінгвістиці відсутня
його загальноприйнята інтерпретація. З
точки зору прагмалінгвістичного підходу стратегія розуміється як «сукупність
мовних дій», «послідовність рішень мовця, його виборів комунікативних дій і
мовних одиниць» [3, 192].
У межах когнітивного підходу О. С. Іссерс розглядає комунікативну
стратегію як «комплекс мовних дій, що спрямовані на реалізацію комунікативних
цілей», що «поєднує планування процесу спілкування у залежності від певних умов
комунікації і особистостей її учасників, а також втілення цього плану». На
думку вченого, стратегії і тактики мовної поведінки прямо пов'язані з головними
етапами мовленнєвої діяльності – планування і контролю, тому стратегія це
«когнітивний план комунікації, за допомогою якого здійснюється контроль за
оптимальним вирішенням комунікативних завдань мовця в умовах нестачі інформації
щодо дій партнера» [1, 54].
К. Ф. Сєдов [5] пропонує типологію комунікативних стратегій, тобто
загальних прагмалінгвістичних принципів реалізації іллокутивного змісту. Він
виділяє дві загальні комунікативні стратегії: репрезентативну (образотворчу) і
наративну (аналітичну). Репрезентативна стратегія побудови дискурсу має
установку на відтворення в дискурсі немовних ситуацій. Тут спостерігається
найменший ступінь авторизації тексту, відсутність аналітизму та оцінки. Наративна стратегія заключається у мовному
відображенні дійсності з більш високим ступенем абстрагування. Лінгвісти
виокремлюють різноманітні види комунікативних стратегій в різних дискурсах, у
тому числі у політичному: дискурсивні, стилістичні, семантичні, прагматичні,
риторичні, діалогові тощо.
Завдання «сподобатися народу» є основним для політичного лідера. Це
визначає проблему формування іміджу політичного лідера як найбільш актуальну в
рамках політичних змагань за владу. Імідж являє собою стереотипний образ
людини, що закріпився у свідомості мас. Він покликаний у концентрованій формі
відображати сутність політика або партії. О. С. Іссерс, досліджуючи
комунікативні стратегії в політичній риториці, особливу увагу приділяє стратегії
побудови іміджу – стратегії самопрезентації [1, 199-206].
Стратегія самопрезентації включає в себе різні тактики, спрямовані на
те, щоб вплинути на сприйняття оточуючими адресанта. На жаль, у науковій
літературі відсутнє чітке описання тактик самоподачі в їх мовних реалізаціях. У
нашій роботі виділяємо наступні тактики самопрезентації:
−
ототожнення;
−
солідаризації;
−
опозиціонування.
У першу чергу звертає на себе увагу тактика ототожнення, без якої
неможливо сформувати імідж політика. Суть тактики ототожнення полягає в
створенні враження символічної приналежності до певної соціальної, статусної чи
політичній групи. Якщо виборці приймають лідера за «свого», а він у свою чергу
окреслює проблеми, близькі його потенційній аудиторії, він може розраховувати на
певну підтримку з боку електорату. Саме на цю тактику робиться ставка у
політичній рекламі, адже імідж задає апробовані шляхи ідентифікації об'єкта,
об'єкт в результаті стає впізнаваним. Близькою тактиці ототожнення з адресатом
є тактика солідаризації з адресатом («я з вами, я розумію / поділяю вашу
проблему»). Вони реалізують прагнення створити враження спільності поглядів,
інтересів, устремлінь, відчуття «психологічного співзвуччя» мовця і аудиторії.
Тактика опозиціонування є неспеціалізованою тактикою, тобто загальною для
декількох стратегій. Тим не менш, найчастіше вона використовується для
саморепрезентації і реалізується через прийом дистанціювання. Сутність
дистанціювання – «віддалення», «відсторонення» від опонента, адресата і навіть
від об'єкта висловлювання. Це можна виразити таким чином: «я не поруч», «мене
це не стосується», «я не такий».
Таким чином, ми можемо зробити наступні висновки. В рамках єдиної
стратегії самопрезентації знаходиться цілий репертуар різноманітних тактик. У
межах нашого дослідження детально розглядаються тактики ототожнення,
солідаризації та опозиціонування. У мовній поведінці політичної еліти одна і та
ж тактика може мати різне мовне втілення. Це залежить від ситуації спілкування,
особливостей адресата, а також від статусу політика, його
індивідуально-психологічних характеристик і культурного рівня. В цілому, успіх
мовного впливу забезпечується набором тактик, а ефективне застосування тактик
залежить від вибору їх мовного втілення.
Література
1. Иссерс О. С. Коммуникативные стратегии и тактики русской речи /
Иссерс О. С. – Омск : Изд-во Омск. гос.
ун-та, 1999. – 284 с.
2. Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность / Караулов Ю. Н. –
М. : Наука, 1987. – 264 с.
3. Макаров М. Л. Основы теории дискурса / Макаров М. Л. — М. : Гнозис, 2003. – 280 с.
4. Переверзев Е. В. Кожемякин Е. А. Политический дискурс:
многопараметральная модель [Электронный ресурс] / Е. В. Переверзев, Е. А.
Кожемякин // Вестник ВГУ. Серия : лингвистика и межкультурная коммуникация. –
Белгород, 2008. – №2. – С.74-79. – Режим доступа:
http://www.vestnik.vsu.ru/pdf/lingvo/2008/02/pereverzev.pdf.
5. Седов К. Ф. Дискурс и личность: эволюция коммуникативной компетенции
/ Седов К. Ф. – М. : Лабиринт, 2004. –
С. 5-15, 82-102.
Комментариев нет:
Отправить комментарий