А. О. Першикова м. Хмельницький (Світова література)

ПОСТМОДЕРНІЗМ ЯК ПРОВІДНА ТЕЧІЯ ЛІТЕРАТУРИ 2ї ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

Постмодернізм – світоглядно-мистецький напрям, теоретичне відображення духовного розвитку самосвідомості  цивілізації 2ї половини ХХ століття. Це продукт постіндустріальної епохи, суть якого полягає в стиранні граней між високим мистецтвом і кітчем [1, 12].

Поняття «постмодернізм» вперше згадується в 1917 році в праці Р  Панвіца «Криза європейської культури» [1, 10]. А. Тойнбі використовував його в історичних творах, з метою охарактеризувати сучасну фазу суспільства після епохи модернізму. Лише наприкінці 50х років ХХ століття  «постмодернізм» набуває свого сучасного значення. Першим письменником, який почав творити з натяками на літературу постмодернізму був Г. Грасс з його твором «Бляшаний баран», написаним в 1059 році [3, 163].

Початковим проявом постмодернізму можна вважати течію літератури «чорний гумор». В. Берроуз, Д. Бартелм, Д. Варт, Д. Геллера, Д. Донвілі, та  Д. Хеллер приклали найбільших зусиль для поширення цього жанру епохи. Згодом поширилась така течія в літературі, як «новий роман». В той час свої твори для широкого загалу відкрили М. Бютор А. Роб-Грійє, Н. Саррот та К. Сімон. Але найвизначнішою та кульмінаційною течією постмодернізму, що зобразила добу у всіх її проявах, вважається «театр абсурду». Його мотиви та манери письма припали до душі Ф. Арраблю, Ж. Женне та Е. Йонеску [2, 18].

Сьогодні тему постмодернізму вивчає ряд дослідників, серед яких найбільш відомими є : Ганс-Пітер Вагнер, Умберто Еко та Тристан Тцара. Серед вітчизняних науковців, які вивчали добу постмодернізму, можна виділити: Ю. І. Андрухович, Є. М. Баран, Н. В. Зборовська, І. О. Ільїн, та В. І. Пахаренко. Сучасні дослідники та науковці, що займаються вивченням феномену постмодернізму, вводять в обіг нові, що мають безпосереднє відношення до епохи [2, 19].

Постмодерністський письменник Джон Барт багато часу приділяв проблемі постмодернізму. Саме тому, в 1967 році він написав есе «Література виснаження», а згодом  опублікував новий твір «Література заповнення». Він чи не єдиний хто вперше заговорив про необхідність нової літературної доби, на заміну модернізму, що вже майже себе вижив і не викликає зацікавленості в суспільства [4, 150].

На думку науковця В. І. Пахаренка: «Внутрішня суть постмодернізму полягає в заперечуванні наративу реалістичного дискурсу, причинно-наслідкової залежності сюжетних ліній, психологічної зумовленості. Тобто, його аж ніяк не задовольняє все стереотипне, стале, що породжує стандартну, завчасно очікувану реакцію» [2, 21].

Письменник та науковець Ю. І. Андрухович, висловлюючи  свою думку стосовно епохи постмодернізму, звертав увагу на те, що «постмодернізм – це одна з інтелектуальних фікцій нашого часу, така собі конференційна вигадка якихось французів чи американців…» [1, 14]. Дослідниця Т. М. Денисова, вивчаючи постмодерністські твори, говорила, що: постмодернізм не є кінцевим продуктом людської свідомості, це певний етап у процесі розвитку людського духу» [4, 153]. За словами Л. Б. Лавринович, «постмодернізм, попри свою зовнішню епатажиість, самоіронію та подекуди веселі ігри, — не криза культури, а закономірна реакція на кризу людини, втрату нею самобутності і духовного милосердя» [3, 164].

За висловом дослідниці Т. І. Гундорової, постмодернізм виконує функцію нового піронізму, що в процесі свого розвитку виконує переоцінку усіх минулих «словників» культури. Для кожної літературної доби притаманний ряд характерних рис. Саме вони визначають особливість та несхожість її з іншимитечіями. Відомий американський літературознавець І. Хассан відзначає:

−       невизначеність;

−       деканонізація;

−       карнавальність;

−       сконструйованість;

−       фрагментарність;

−       іронія.

Досліджуючи добу постмодернізму, відома французька дослідниця Ю. Крістєва вводить в літературознавчу сферу такий термін як інтертекстуальність, зауважуючи, що ця риса найдоречніше доповнює виклад цитатної думки. Вона говорила: «Будь-який текст будується як мозаїка цитацій, будь-який текст є продуктом всотування і трансформації якогось іншого тексту» [2, 24].

Французький семіотик Р. Варта  говорить : «Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш в пізнаваних формах: тексти попередньої культури і тексти оточуючої культури. Кожен текст є новою тканиною, зітканою зі старих цитат» [4, 154].

Дослідниця Н.В. Зборовська  зауважує, що для періоду постмодернізму притаманним були невизначеність, «спотворення» жанрів, театральність. За її даними саме карнавал, плутанина та божевілля виступають на перший план, в ролі образів-метафор. В них письменники приділяють особливу увагу задля опису належним чином текстової структури, тобто текстові у тексті [2, 25].

Не останнє місце в створенні постмодерністського твору займає  гра. За словами М. І. Ігнатенка : «… учорашня класична культура й духовні цінності живуть у постмодерних мертвих — його епоха ними не живе, вона ними грає, вона у них грає, вона їх знедійснює» [3, 165]. Філософ та філолог О. М. Фройденберг зазначає пастіш ще однією важливою ознакою літератури постмодернізму.  Пастіш – це різновид пародіювання, проте в цей період він змінює характерні йому функції. Різниця полягає в тому, що тепер нема серйозного об’єкта, що міг би піддаватись висміюванню [4, 155].

Таким чином можемо зробити висновок, що постмодернізм це напрям в літературі другої половини ХХ століття, будучи мостом в переоцінювання цінностей традицій авангардизму та модернізму. Це феномен, який прийшов на зміну модернізму. Його головними рисами являються: невизначеність, деканонізація, карнавальність, сконструйованість, фрагментарність, використання іронії потяг до минулого, присутність образу оповідача, зображення щоденного життя з натяком на абсурд. Проте під час досліджень епохи постмодернізму до основних рис додались нові, не менш важливі : інтертекстуальність, гра, пастіш та шикороке застосування цитат.

Література

1. Бульвінська О І. Національні особливості європейських постмодерністських літератур : на прикладі французьких, англійських та шведських романів / О. І. Бульвінська // Зарубіжна література в школах України. – 2005. - № 4. – С. 10–14.

2. Давиденко Г. Й. «Театр абсурду» як один із модерністських напрямків у драматургії II половини XX століття / Давиденко Г. Й. – Глухів : РВВ ГДПУ, 2005. – С. 17–25.

3. Киченко О. О. Європейський постмодернізм: витоки і сучасна літературна традиція / Киченко О. О. // Всесвіт. – 2004. – № 5–6. – С. 162–165.

4. Павлюк М. Н. Постмодерн і доля національних культур / М. Н. Павлюк // Молода нація. – 2003. – № 4. – С. 149–155.